Мельник Ірина Сергіївна народилася в 1987 році. Закінчила Олександрійську ЗОШ та Рівненський Державний Гуманітарний Університет. Працювала коректором НУВГП. Нині працює викладачем в Рівненському технічному коледжі. Любить писати вірші. Друкувалась в рівненських щотижневиках та літературному альманасі «Наше коло.»
ТИ Ж ПРОСТО ВІТЕР
(етюд)
Дивлюсь на своє відображення у склі автомобіля, який проїжджає повз мене, і відчуваю себе найбільш хворою істотою у світі. Перебинтоване обличчя, руки, тіло наче з глибокими ранами, поснованими павутинням, що раз по раз дає нову порцію бинтів. Ти все хочеш мене погладити по голові, пожаліти, але твої намагання щоразу перетворюються на незграбне комшання моєї зачіски. Ти ж просто вітер.
Ходи, я тебе обійму, – повіяло колючим протягом по шиї аж до самого серця, яке від крику розривається навпіл. Але тобі байдуже, бо у тебе його немає, тільки мішечок, набитий якимось камінням сірим. Кривляєшся, вигадуєш різні гримаси крізь гілля дерев, скидаєш останні тоненькі голки-пелюстки хризантем додолу :« Бери-и-и !».
І все ж хочеш розрадити мене чимось приємним? Тоді просто назви мене ще раз своєю хмаринкою.
– Манюсінька, – натомість, – я заварю тобі чаю з бурштинного листя клену, який пахнутиме руками художника над осіннім пейзажем у тій прозорій калюжі, де пропливає наш день, лишаючи на дні пісок спогадів.
Неприємний приторний смак перетворюється на гарячий біль на губах, зубах, у шлунку.
Пий, так треба. Все буде добре, ось тільки приклади до серця компрес із холодного сонячного проміння, подихай чадом автомобілів, засип рани гострим гіллям і… щось далі кажеш, але через шум я гублю твої слова, у яких жодного теплого звуку: ти ж просто вітер.
– Дівчинко моя, намалюй мене, – зазираючи своїм колючим лицем мені у вічі, гудеш біля вуха.
Умить взяла на шибці маленьке ведмежатко, тільки вийшло воно чомусь без очей. Ти засміявся порожньою луною у натовпі і зник, обламавши вмить мої рожеві крила і розвіявши їх уздовж по бруківці. Зник красивий, м’який, колючий, жорстоко-добрий вітер. Я ще кілька секунд намагаюсь похапцем вхопити аромат твого тіла. Ти пішов маленькою хмаринкою, завдавши жорстокого удару холодом мені у спину. Адаптовуюсь.
І чомусь знову гірким смаком горобини намагаєшся перебити бридке чекання, яке забродило в змученому серці. Я зникаю. Та навіщось знову надіюся на нашу зустріч. Витираю застиглі, не висушені тобою сльози і прислухаюся до прогнозу погоди: синоптики передають опади, від 7’С до 9’С тепла, вітер північно-західний… Значить, завтра знову живу!